У контексті вітчизняної історії першої половини ХІХ століття постать Михайла Максимовича є феноменальною. Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість, вільне володіння давніми й сучасними мовами вражали його сучасників.
При Московському університеті Михайло спробував віддатися природничим студіям, які цікавили його ще за часів гімназійного навчання. Але розпочавши наукову діяльність у галузі природничих наук (ботаніка, зоологія, натуральна історія), Михайло Олександрович продовжив наукове подвижництво дослідженнями в царині наук гуманітарних. Спочатку його захопили фольклор та етнографія, поступово він переходить до історії письменства, поетики, філології, історії, історичної географії, генеалогії, археології. Пробує себе також у критиці й навіть красному письменстві, віддзеркалюючи у своїх творах тодішній стан українознавства, створюючи в кожному напрямку своєї діяльності низку визначних праць.
1827 рік став поворотним не тільки для Максимовича, а й для всього українського дискурсу XIX ст. Тоді Михайло Олександрович видрукував видатну фольклористичну працю – «Малороссийские песни», яка одразу вивела його на щабель провідного етнографства. У ній було опубліковано 127 народних пісень різних жанрів і змісту.
У 1828 році Максимович опублікував першу частину «Основ ботаники». Книга викликала багато схвальних рецензій у періодичній пресі і стала основним підручником в університетах.
Про плідність роботи вченого говорить той факт, що за 10 років наукової і викладацької роботи в Московському університеті вийшло понад 100 його наукових праць
Царський уряд призначив Михайла Максимовича ректором, бо вважав його своєю надійною людиною. Польській професурі тодішні чиновники не довіряли. Але промахнулися — в серці Максимовича жила Україна.
Леонід Губерський.
Головною ознакою усієї спадщини вченого є його національна спрямованість, служіння інтересам українства. Етапним представником у своїй філософії є мовознавчі напрацювання вченого. Вони переконали наукову, творчу громадськість, що українська мова окрема, самостійна, має власну історію розвитку і створила в суспільних верствах більшу кількість останніх 1000 років. Праці М. Максимовича означили початок повноцінного розвитку нової дисципліни – історії вивчення української художньої словесності.
Обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавляв елемента випадковості й надавав йому значення глибокого органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом і до законних так само доходив висновків. Сам того не знаючи і, може, навіть не хотячи, Максимович сягав безмірно далі, ніж здавалося йому та його однодумцям.
Сергій Єфремов
Переоцінити роль Михайла Максимовича в історії української культури просто неможливо. Він був людиною, яка створила себе власними зусиллями і працею.
У 1994 році обласною радою та обласною адміністрацією Черкащини, з метою підтримки краєзнавства як важливого засобу громадянсько-патріотичного виховання та заохочення дослідників історії до нових і важливих здобутків у галузі краєзнавства, було засновано Краєзнавчу премію імені Михайла Максимовича.
Також була випущена марка.
Іменем Михайла Максимовича названі вулиці у Києві, Дніпрі, Черкасах, Чернівцях та інших населених пунктах України.
Для детальнішого пізнання постаті М. О. Максимовича Наукова бібліотека пропонує видання, як важливе джерело для вивчення його життєвого шляху, наукових та громадських поглядів:
Максимович, М. О. Листи [Текст] / М. О. Максимович ; упор. В. Короткий. – Київ : Либідь, 2004. – 311 с. – (Пам'ятки іст. думки України).
